Уже навесні 2019 року екс-білоруска Дар’я Блашко зможе представляти збірну України на міжнародних змаганнях під егідою IBU. Для цього дівчині, її тренеру й Федерації біатлону України довелося подолати нелегкий шлях, який, насправді, тільки починається. Відкрити Дашу для вболівальників із іншого боку спробувала прес-служба ФБУ. Дар’я Блашко – про скандальний перехід, зоряну хворобу й деруни.

Як правильно тебе називати: Дар’я чи Даша?
— (Сміється) Складне запитання. Зазвичай всі називають Дашою. Дар’я — це вже на якихось офіційних заходах.

Даша, таке враження, що ти неймовірна трудяга, яка все робить удвічі більше за інших. Звідки така шалена мотивація?
— Я не думаю, що прямо вдвічі більше за інших. Я просто хочу виконувати роботу максимально якісно, щоб мати хороший результат, інакше який сенс усього цього?

Ти навіть на інтерв’ю спізнилася, щоб повністю виконати тренувальний план на день…
— Багато справ було до цього, але тренування скасувати не можна. (Посміхається)

Два роки карантину — серйозний психологічний удар для молодої спортсменки. Як тобі вдалося його витримати?
— На всі ситуації можна дивитися по-різному. Завжди є як позитивні, так і негативні сторони. У цій ситуації бачу більше плюсів. Тому що я можу спокійно тренуватися й рости, за що, до речі, окрема подяка Володимиру Михайловичу Бринзаку. У нас із тренером був час, який ми могли повністю присвятити тренуванням і «вичавити» з цього максимум. По суті, офіційні старти – це як додатковий бонус у перевірці себе на тлі інших, а так, наше життя складається з тих же тренувань. Тому можу сказати, що нічого страшного в карантині немає. Але я вже з нетерпінням чекаю, коли зможу спробувати свої сили в офіційних стартах. 

Твоя цитата з інтерв’ю в кінці 2017-го року: «перебуваючи поза командою, спортсмен багато в чому програє». До сих пір поділяєш цю думку?
— Так. Ну, тут знову ж таки є плюси й мінуси. Поза командою ми просто не можемо за кимось стежити, тягнутися, учитися в когось. Ти ніби перебуваєш у своєму світі, не виходячи за його рамки. Звичайно, і у командного режиму роботи є свої мінуси, адже не всі тренери можуть підійти тому чи іншому спортсмену, і ще ряд причин.

Ти зараз працюєш разом з командою, але тільки під керівництвом персонального тренера, правильно?
— Ні, я працюю повністю в команді, просто є деякі тренування, коли я можу виконати трохи по-іншому ту чи іншу вправу. А так, йдемо за командним планом.

«Не виступатиму за білоруську збірну, які б умови мені не пропонували». Цитата з того ж інтерв’ю. У тебе залишилася якась образа на Білоруську федерацію, або все вже в минулому?
— Звичайно ж ні, уже давно все в минулому, а ображатися – собі дорожче. Просто я розуміла, що шляху назад немає. Які б там неймовірні умови мені не пропонували, я бачу, що краще, ніж тут і зараз, не буде точно.

Ніколи не ловила себе на думці, що могла б вже бути олімпійською чемпіонкою?
— Ні. Я про це багато разів думала і, швидше за все, я б не поїхала на ту Олімпіаду. Тому що мені б довелося витримати практично неможливі умови. Звичайно, це все припущення. Однак, побачивши ситуацію зсередини, я розуміла, що у мене майже не було б шансів відібратися туди.

Ти вже понад рік в українській команді. Витримуєш конкуренцію?
— Думаю, так (сміється). Усе ніби добре.

На чемпіонаті України тобі навіть вдалося фінішувати з синьо-жовтим прапором. Які були емоції в той момент?
— Я вже начебто відповідала на це питання. Почнемо з того, що фінішувати першим завжди приємно, а фінішувати з прапором вдвічі приємніше. Але мені потрібно ще звикнути, що це не та країна, у якій я народилася, тому складно говорити про якісь емоції. Але Україна – мій другий дім, і я буду представляти її на міжнародних стартах. Сподіваюся, ще не один раз мені треба буде фінішувати з синьо-жовтим прапором. 

Ось прямо тут і зараз тебе все влаштовує?
— Так, абсолютно.

Наскільки знаю, ти досі підтримуєш теплі відносини з білоруськими спортсменками. Як у тебе справи в цьому плані з українською командою?
— Я думаю, що все добре в цьому плані. Ми всі спілкуємося й дружимо. Ясна річ, що на трасі ми суперники, але ніяких образ чи лайки немає. Принаймні, я цього не помічала. Усі дівчата підтримують одна одну.

Склалося, швидше за все, оманливе враження, що ти більшість свого вільного часу приділяєш тренуванням. Розкажи, як проходить твоє дозвілля?
— Раніше я намагалася тренуватися якомога більше. Але зараз у мене склалося чітке розуміння співвідношення роботи та відпочинку. Без відпочинку не буде відновлення, а, відповідно, і якісного тренування в подальшому. Люблю щось почитати або просто полежати подумати про якісь свої результати, проаналізувати всі дії: що і до чого призвело.

Давай спробуємо описати типовий день Дар’ї Блашко.
— Ох, це складно. Спочатку підйом близько сьомої ранку, зарядка й сніданок, а потім збір на тренування – приблизно дев’ята година. Далі приймаю душ, потім обід і двогодинний сон. Пізніше йдемо на друге тренування, після чого – вечеря й вільний час. Ну, і все, відбій.

Що ти вважаєш найбільшим досягненням у своєму житті наразі?
— Напевно, щоденну роботу над собою. Тому що це дуже складно.

Ти зараз серйозно?
— Так, я з початку ніколи не відрізнялася якоюсь стабільністю в цьому плані.

Окей, а що для тебе пік, «вишка» в кар’єрі біатлоніста?
— Так як і для більшості моїх колег, напевно, «вишка» – це олімпійська медаль.

Слухай, кар’єра спортсмена сповнена злетами й падіннями. Як заспокоюєшся після невдалих гонок?С
— Перш за все, аналізую, що не вийшло під час гонки й до неї. Сама гонка – результат того, що ти зробив до цього.

Розкажи про свої захоплення, окрім спорту?
— Це звичайне читання книг, здебільшого якихось спортивних біографій або щось зі психології. Не бачу сенсу читати детективи або подібне.

Давай тоді вже поговоримо й про твої музичні вподобання. Що зараз є в плейлисті?
— Зараз, чесно кажучи, скачала все, що можна було. Тепер ось слухаю, щоб зрозуміти, що видалити. Немає якогось певного музичного напрямку, який би мені подобався. Якось одна моя колега послухала мій плейлист і сказала, щоб я більше нікому не давала свій плеєр (Сміється). 

Невже не слухаєш ЛСП або Макса Коржа? Адже наразі це – топ не лише в Білорусі, але й на всьому пострадянському просторі.
— Є і їх пісні . Але щоб прямо фанатіти від когось з виконавців, – такого в мене немає.

Із українського музичного простору є щось близьке твоїй душі?
— Тільки «Океан Ельзи».

Якщо зараз тобі поставити на стіл деруни і вареники, що ти вибереш?
— (Сміється) Деруни, напевно. Ну, я таку їжу рідко вживаю.

Хто для тебе є справжнім прикладом в біатлоні або світовому спорті. На кого хочеться рівнятися?
— Мартен Фуркад і Уле-Айнар Бьорндален. Це ті люди, які довели, що можна бути на найвищому рівні довгий час. Також вони показали, що таланту недостатньо для досягнення успіху, і якщо ти хочеш бути в топі, то тебе чекає колосальна робота.

Можеш зараз назвати найбільші призові, які отримувала? І як ти їх витратила?
— Напевно, це було за юніорський чемпіонат світу. Тоді за кожну медаль платили по 1000 доларів, і свої дві тисячі я забрала. Навіть не пам’ятаю, як витратила. Швидше за все, гроші пішли на лижі та інший інвентар. Коли ти купуєш десять пар лиж на сезон, то гроші завжди є куди витратити.

Припускаєш думку, що гроші й слава можуть тебе зіпсувати?
— Я думаю, що певний урок вже отримала. Це було після чемпіонату світу в Раубічах. Не була готова до популярності, яка на мене звалилася. Упродовж довгого часу «переварювала» всю цю медійність.

Про що загалом тоді думала?
— Та я не знаю, як це описати все. Просто ось виходиш на тренування, і ніякої мотивації немає. Ти не знаєш, що робити в тій ситуації, у якій би раніше легко розібралась. Розумієш, це все такі маленькі моменти, які складаються в щось більше, і в підсумку ти розумієш, як багато часу пішло, щоб привести свої думки в порядок. Походи на телебачення мало не раз на тиждень, різні інтерв’ю – усе це, звичайно, паморочить голову, коли ти не готовий. Найбільший плюс у тому, що я для себе вже здобула необхідний урок з цієї ситуації.

Зазвичай після приходу нової людини в команду, хтось із її «старожилів» бере новеньких під своє крило. Під чию безпосередню опіку потрапила ти?
— Під опіку Олени Підгрушної. Ми живемо з нею в одній кімнаті, і мені навіть здається, що ми в якійсь мірі доповнюємо одна одну. Тому що є моменти, де вона мені щось підказує. У той же час, коли я щось знаходжу для себе гарне в плані харчування або тренувань, ділюся з нею. Вона теж це пробує й розповідає, чи сподобалося їй.

У майбутньому плануєш «осісти» в Україні або все ж повернутися на Батьківщину?
— Я думаю, що я все одно буду розриватися на дві країни, тому що в Білорусі – батьки, до яких завжди буду їздити. Ну а жити, швидше за все, залишуся в Україні.

Давай згадаємо якусь життєву історію, після якої тобі було максимально ніяково перед кимось.
— Є така історія. Мені тоді було років шість-сім, виступала в цирку. І я «запорола» номер, скажімо так. Впала, коли взагалі не можна було цього робити. Це була велика сцена, багато людей. Тоді ти як дитина ще не сприймаєш це належним чином, але коли проходить невеликий відрізок часу і тобі вказують на ось цей «косяк», яким ти, по суті, підвів всю групу, то стає дуже ніяково.

У чому сенс життя?
— Щоб жити тут і зараз.

Ну, і насамкінець, дай певний меседж українським уболівальникам, які вже нетерпляче чекають на твій перший офіційний старт за нашу команду.
— Велике спасибі  їм, звичайно. Вони реально дуже круті. На чемпіонаті України в Чернігові вони створили просто фантастичну атмосферу. По суті, без уболівальників спорт не має сенсу. Складно собі уявити якийсь етап Кубка світу без уболівальників. Без них гонки перетворюються в якісь контрольні старти. Величезне спасибі їм за те, що вони приїжджають уболівати за нас, беручи на роботі відгули, відпустки або навіть лікарняні. Це дуже приємно.